23 лютого
Казими́р Севери́нович Мале́вич (23 лютого 1878, Київ — 15 травня 1935, Ленінград, РРФСР, СРСР) — український радянський художник-авангардист українсько-польського походження, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва.
Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.
До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, 1890-1894, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп).
Вважають, що аматорським малюванням К.Малевич почав займатися в Конотопі, де його родина мешкала у 1894—1895.
Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897).
У 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904–1905) та в студії Ф. Рерберга (1905–1910). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючий хвіст» (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», 1911-12; «Врожай», 1911) та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві», 1914).
Став одним із засновників абстрактого мистецтва. 1915 року започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм. 7 грудня 1915 року вперше виставив картину «Чорний квадрат на білому тлі», яка перетворилася на ікону абстрактного мистецтва. Згодом з'являється картина «Біле і чорне». Малевич видавав журнал «Supremus» (1916).
У 1919–1922 викладав у художній школі Вітебська, а в 1923–1927 — директор Інституту художньої культури в Ленінграді.
У 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова ґенерація» (1928–1929) у Харкові.
У 1927–1930 викладав у Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян, мав намір працювати з О.Архипенком. Але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича знову повернутись у Ленінград.
Помер художник в Ленінграді, похований під Москвою.
24 лютого
Григо́рій Микола́йович Ча́пкіс (24 лютого 1930, Кишинів) — український хореограф, народний артист України.
Керівник Школи танцю Чапкіса. Головний балетмейстер ансамблю бального танцю «Натхнення» (наймолодшій учасниці якого 50 років). Член журі шоу «Танці з зірками», голова журі фестивалю «Містерія танцю».
Народився 24 лютого 1930 року в Кишиневі. Рідною мовою називає румунську.
Мати займалася хатнім господарством (в сім'ї було 7 дітей), а батько був лимарем.
1944 — повертаючись із евакуації, Чапкіси захворіли на тиф і вимушено осіли в Києві. Тут юний Григорій працював будівельником на відбудові Хрещатику.
1945 — поступив на навчання до залізничного училища.
Став танцівником Ансамблю пісні й танцю «Трудові резерви», у складі якого 1945 року виступав перед представниками радянської чолівки: Сталіним, Ворошиловим, Кагановичем.
Закінчив Київський інститут культури та студію при оперному театрі.
Під час своїх гастролей світом спілкувався з такими особами, як Мао Цзедун, Хо Ши Мін, Фідель Кастро, Сальвадор Далі, імпресаріо і мільярдер Сол Юрок (Соломон Ізраїлевич Юревич).
Професор кафедри хореографії Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка
Вперше вийшов на сцену, як сам каже, у віці 10-11 років у Будинку піонерів.
Сталін подарував йому годинник і, посадивши до себе на коліна, сфотографувався з ним. Після розвінчання «культу особи» (1956) світлину з написом «Спасибо великому Сталину за наше счастливое детство» мама Григорія спалила.
З 1950 р. працював хореографом у Театрі імені Івана Франка. «Поставив до станка» Амвросія Бучму, Наталю Ужвій, Гната Юру.
З 1955 р. виступав у складі Державного ансамблю танцю УРСР під керуванням Павла Вірського.
Головний танцмейстер Віденського балу.
Відкрив Школу танців Чапкіса, бере участь у численних благодійних проектах.
Автор книжки «Любов і танець — секрети довголіття»
25 лютого
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 25 лютого 1871, Звягель, нині Новоград-Волинський] — 1 серпня 1913, Сурамі) — українська письменниця, перекладачка, культурна діячка.
Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.
В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
|