30.03

Народження Анатолія Тимощука

Анатолій Тимощук – це один з найуспішніших футболістів в історії суверенної України. Він розумний, технічний і неймовірно креативний. Вміння грамотно «диригувати» грою своєї команди – його головний коник. На футбольному полі – він справжній лідер, справжній капітан. Але якою людиною є цей талановитий українець за межами стадіону? Зрозуміти це ми постараємося сьогодні, уважно простеживши його життєвий і кар’єрний шлях від перших кроків у футболі до нашого часу.

З ранніх років футбол був головною пристрастю в житті молодого футболіста. Вже в початковій школі майбутній гравець став часто бувати на матчах місцевих футбольних команд, а також осягав ази гри №1 у місцевому спортивному інтернаті. Вельми примітно, що деякий час разом з Анатолієм у спортшколі займалася його старша сестра. Проте із-за травми коліна відомою спортсменкою дівчина так і не стала. І дуже скоро Тимощук залишився єдиним професійним спортсменом у своїй родині.

Таким чином, вже з раннього віку хлопець міг розраховувати тільки на себе. Він старанно займався і, дивлячись на свого кумира ЛотараМоттеуса, мріяв так само, як і він, зробити кар’єру в німецькому футболі. Варто відзначити, що з особистістю відомого німецького півзахисника пов’язаний і вибір ігрового амплуа, в якому Анатолій Тимощук виступає і понині. На відміну від інших футболістів, які за свою кар’єру міняли безліч позицій на полі, наш сьогоднішній герой завжди залишався вірним собі і вдосконалювався саме як гравець опорної зони.

Можливо, саме це сталість і подарувало Тимощуку заповітний квиток у великий футбол. Вже в п’ятнадцятирічному віці гравець потрапив на олівець тренерам луцької «Волині», яка дуже скоро стала підпускати зовсім юного гравця до ігор основного складу.

У 1995-му році Анатолій Тимощук провів свій перший матч у Вищій лізі чемпіонату України. В тому році луцька «Волинь» грала з рук геть погано і в підсумковій таблиці першості посіла лише сімнадцяте місце серед 18-ти команд). Однак, незважаючи на низку поразок у такому положенні справ можна було легко знайти і кілька позитивних моментів. Одним з таких була натхненна гра молодого Анатолія, який дуже швидко став однією з головних надій всього колективу.

Наступний рік талановитий гравець провів у Першій лізі України, вдосконалюючи свої вміння у другому по класу дивізіоні країни. За цей період Анатолію вдалося остаточно закріпитися в команді і навіть звернути на себе увагу грандів українського футболу. Таким чином, вже у 1998-му році гравець опинився у найсильнішій команді пострадянського простору – донецькому Шахтарі – який дуже скоро став для нього справжньою долею.

Зліт кар’єри і подальші досягнення футболіста-Тимощука

Перший серйозний успіх прийшов до молодого гравця в 1998-му році. В цей період він влився до складу одного з кращих клубів України і дуже скоро став одним з найбільш значущих гравців у складі донецької команди. У цей період кар’єра гравця стала стрімко набирати обертів. Анатолій Тимощук часто виходив на поле, а через деякий час дебютував у складі збірної України.

У 2001-му році у складі гірників гравець став володарем Кубка країни, а вже в наступному сезоні вперше приміряв на себе золоті медалі чемпіонату країни. У цілому за дев’ять сезонів в Шахтарі, Анатолій Тимощук провів понад двісті матчів у Вищій лізі України і зумів стати капітаном і однією з головних зірок свого клубу. Крім того, за ці роки півзахисник три рази ставав тріумфатором Чемпіонату країни і стільки ж разів піднімав над головою Кубок України. У 2006-му році у складі збірної своєї країни Анатолій Тимощук дійшов до чвертьфіналу Чемпіонату Світу. За це досягнення півзахисник разом з іншими членами команди був удостоєний Ордена «За мужність».

У 2007-му році, належав донецькому Шахтарю контракт Тимощука, був викуплений санкт-петербурзьким «Зенітом» за значну суму в двадцять мільйонів доларів. У складі пітерського клубу українець відразу ж став одним з найважливіших футболістів. Через нього будувалася гра команди. Партнери по клубу поважали його і прислухалися до його порад. А тому дуже скоро Тимощук знову надів на свій біцепс пов’язку капітана. Таким чином, гравець став одним з небагатьох футболістів, яким доводилося виводити в якості капітана відразу три різні команди (в нашому випадку — Шахтар, Зеніт і збірну України).

За два сезони у складі пітерського клубу Анатолій Тимощук став Чемпіоном Росії, а також володарем Кубка УЄФА – другого за значущістю європейського футбольного трофея. Обігравши у фіналі турніру англійський Манчестер Юнайтед, у 2008-му році капітан Зеніту підняв над головою ще й Суперкубок УЄФА.

Першого липня 2009-го року талановитий українець підписав контракт з мюнхенською Баварією, здійснивши тим самим свою давню мрію про кар’єру в Бундеслізі. У складі баварського клубу Анатолій провів чотири сезони. За цей період Тимощук став значущим членом команди, однак в якийсь момент його кар’єра почала повільно йти на спад. Українець почав рідше потрапляти в стартовий склад, програючи конкуренцію іншим яскравим футболістами. Незважаючи на це, у складі клубу з Мюнхена український футболіст став дворазовим переможцем Чемпіонату і Кубка Німеччини. Крім того, саме у складі «Баварії» Анатолій Тимощук вперше в своїй кар’єрі виграв Лігу Чемпіонів – головний клубний трофей Старого світу.

Після цієї знаменної події українець зважився провести своєрідну перезавантаження у своїй кар’єрі і знову перейшов у санкт-петербурзький Зеніт. У складі цього колективу футболіст виступає і в даний час, залишаючись одним з провідних гравців російського клубу. Крім того, сьогодні Анатолій Тимощук все так само, як і раніше, залишається стилеобразующим футболістом української збірної. У складі головної команди своєї країни півзахисник провів 120 матчів. Даний показник залишається рекордним на даний момент

З1.03
Відкриття Ейфелевої вежі в Парижі

31 березня 1889 року Александер Густав Ейфель підняв французький "триколор" на маківці Ейфелевої вежі в Парижі, збудованої до відкриття Паризької виставки. Трьохсотметрова вежа вагою близько 7 тисяч тон викликала різні оцінки у сучасників, але сьогодні безумовно вважається окрасою міста.

На честь столітнього ювілею Великої французької революції 1789 року у Франції було заплановано проведення Всесвітню виставку. Конкурс інженерних проектів, що мали б визначити архітектурний вигляд майбутньої Всесвітньої виставки, стартував 1 травня 1886 року. Проект Ейфеля, який запропонував зведення 300-метрової залізної вежі, став переможцем. Ще до закінчення конкурсу Ейфель разом зі співробітниками Морісом Кехленом і Емілем Нугьє запатентував проект вежі, а згодом викупив у них виключне право.

У січні 1887 року Ейфель, держава і муніципалітет Парижа підписали договір, згідно з яким Ейфелю надавалася в особисте користування експлуатаційна оренда вежі строком на 25 років, а також передбачалася виплата грошової субсидії у розмірі 1,5 млн золотих франків, що склала 25% усіх витрат на будівництво вежі. 31 грудня 1888 року з метою залучення відсутніх коштів, було створене акціонерне товариство зі статутним фондом 5 млн франків. Половина цієї суми — кошти, внесені трьома банками, решта — власні кошти самого Ейфеля.

Будівельні роботи виконувались силами 300 робітників і тривали більше двох років, протягом яких не було жодного смертельного випадку, що було значним досягненням для того часу. Рекордним строкам зведення сприяли креслення надзвичайно високої якості з вказанням точних розмірів понад 12 000 металевих деталей, для скріплення яких використовували 2,5 млн заклепок. Щоб закінчити вежу в призначений термін, Ейфель застосовував здебільшого заздалегідь виготовлені частини. Отвори для заклепок були просвердлені на намічених місцях уже заздалегідь, і дві третини від 2,5 млн заклепок були заздалегідь закріплені. Жодна із заготовлених балок не важила понад 3 тонни, що дуже полегшувало підняття металевих частин на передбачені місця. На початку застосовували високі крани, а коли конструкція переросла їх, роботу перейняли спеціально сконструйовані Ейфелем мобільні крани. Вони рухалися по рейках, прокладених для майбутніх ліфтів.

31 березня 1889 року, менше ніж через 26 місяців після початку риття котлованів, Ейфель разом з чиновниками муніципалітету Парижу здійснив перше сходження на 1665 східцях і підняв французький прапор на маківці Ейфелевої вежі. Вона була освітлена десятьма тисячами газових ліхтарів, двома прожекторами і світлом розміщеного на верхівці маяка, світлові промені від якого мали синій, білий та червоний кольори — кольори національного прапора Франції.

Підсумковий бюджет будівництва склав 7,8 млн франків. Основна частина витрачених коштів практично окупилася за період роботи виставки, а її подальша експлуатація виявилася досить прибутковим бізнесом. За шість місяців роботи виставки подивитися «залізну даму» прийшли понад 2 мільйона відвідувачів. До кінця року вдалося відшкодувати три чверті всіх витрат на будівництво. Споруда мала приголомшливий і миттєвий успіх, однак творча інтелігенція Франції була обурена зухвалим проектом Ейфеля, характеризуючи її як «сміхотворну вежу, що домінує над Парижем, як гігантський фабричний комин».

1 січня 1910 року Ейфель продовжив оренду вежі на сімдесят років. Ще з 1906 року на ній була постійно розміщена радіостанція, а з 1900-го з'явилось електричне освітлення, в 1925 - перша реклама, з 1957-го - телевізійна щогла, яка збільшила висоту вежі до 320,75 метрів. Сьогодні башта використовується як майданчик для ретрансляторів радіо-і телевізійних станцій, а також мобільних операторів.

До нашого часу на вежі використовуються два ліфти фірми «Fives-Lill», встановлені в 1899 році у східній і західній опорах вежі, функціонування яких з 1983 року забезпечується електродвигуном, а гідравлічна апаратура збережена і доступна для огляду; того ж року вертикальний ліфт, що сполучає другий і третій поверхи башти, який не міг працювати в зимовий час, був замінений електричним ліфтом.

Сьогодні Ейфелева вежа - архітектурна пам`ятка Парижа і символ Франції. Її щороку відвідують мільйони туристів, кількість яких з дня відкриття до 31 грудня 2007 року склала 236 445 812 осіб, - вона є найвідвідуванішим туристичним об'єктом у світі.