15 лютого

Стрі́тення (Стрітення Господнє, Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа, лат. Præsentatio Jesu in Templo) — одне з найбільших християнських свят, яке відзначається на 40-й день після Різдва — 15 лютого.

Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття.

Відзначають його в пам'ять про те, як Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження. Закон описаний у Старому Заповіті постановляв, що жінка, яка народила хлопчика, 40 днів (а дівчинку — 80 днів), була ритуально нечистою. Після проходження цього часу для очищення кожна мати мала принести до святині однорічне ягня на цілопальну жертву як знак визнання над собою найвищої Божої влади і подяки, та голуба чи горлицю — як жертву очищення від гріхів. Коли ж жінка буде бідна, і неспроможна придбати ягня, то принесе вона лише дві горлиці. Після цього жінка вважалась очищеною (Лев. 12:1-8). Згідно з цим Законом, з часу визволення євреїв із єгипетського полону, також кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові і його треба було приносити до храму на 40-й день після народження. Марія, в покорі, виконує припис Закону приносить у жертву дві горлиці (Лк. 2:23-24).

Коли Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником і від Духа Святого був звіщений, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить Ісуса Христа. Те й здійснилося — Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде «на служіння спасіння людей».

16 лютого

Семе́н Степа́нович Гула́к-Артемо́вський (16 лютого 1813, Городище — 17 квітня 1873, Москва) — український композитор, співак, баритон (бас-баритон), драматичний артист, драматург, небіж письменника П. П. Гулака-Артемовського, автор однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за Дунаєм».

Долю Семена Гулака-Артемовського вирішив його прекрасний голос. У 1838 році, коли Гулак-Артемовський навчався у київській бурсі, на його талант звернув увагу Михайло Глинка, який шукав виконавця для партії Руслана у щойно написаній опері й узяв його з собою до Петербурга. Тут Глинка спочатку сам дає йому уроки співу, а 1839 року організовує на його користь декілька концертів, а на зібрані кошти відправляє вчитися за кордон. Побувавши в Парижі, Гулак-Артемовський виїхав до Італії, де після двох років навчання дебютував у флорентійській опері (1841).

У 1842 Гулак-Артемовський повертається до Петербурга, де протягом 22 років, до 1864 року є солістом російської імператорської опери в Петербурзі, а в 1864—1865 — Великого театру у Москві. Широку популярність Гулаку-Артемовському, як композиторові, принесла опера «Запорожець за Дунаєм», датована 1862 роком, яка стала українською музичною класикою. Царська цензура забороняла її постановку на сцені впродовж 20 років. Уперше її поставив Марком Кропивницьким у 1884 році в трупі Михайла Старицького.

Окреме місце у творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Тарасу Шевченкові, з яким автор товаришував з 1838 року), «Спать мені не хочеться», «Ой на горі та й женці жнуть» — рапсодія зі збірки із семи пісень під загальною назвою «Українська свадьба». В Україні Гулак-Артемовський побував у 1843 році з метою добору співаків та у 1850 році, коли гастролював з італійською оперною трупою.

Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

Помер 17 квітня 1873 року в Москві, похований на Ваганьківському кладовищі.

17лютого

Верхо́вний Архієпи́скоп Йо́сиф Сліпи́й (у світі Йо́сиф Коберни́цький-Дичко́вський; 17 лютого 1892, с. Заздрість — 7 вересня 1984, Рим) — єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви.

Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість, Теребовельського повіту в багатодітній родині. Батько — Іван Коберницький-Сліпий, мати — Анастасія Дичковська. Дід мав сільське прізвисько «Сліпий»: за переданням, цей псевдонім походив від одного з предків, якого 1709 року московити осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на боці гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла XII. Предки Й. Сліпого спродували товар, зокрема, на ринку в Бучачі, де їх ніхто не знав.

У 1898—1901 роках навчався в початковій школі села Заздрість. З другого класу вивчав польську, німецьку мови. 1911 року з відзнакою закінчив Тернопільську українську гімназію, здобув атестат зрілості. Під час візитації Тернопільщини митрополит Андрей відвідав гімназію, де вперше побачив юного Й. Сліпого в церковному хорі гімназії. Юнак запам'ятався йому високим зростом (під 2 метри), могутнім, красивим басом. Фактично, митрополит взяв його під опіку.

Вступив до Львівської духовної семінарії у 1911, де, зустрівшись з митрополитом Андреєм Шептицьким, молодий юнак спитав поради: «чи бажання розпочати університетські студії може бути перешкодою до священства»? Глава УГКЦ розвіює сумніви Йосифа: «можна дуже добре користуватися наукою і навчанням в час служби Богові і це зовсім не є в контрасті з тайною священства». Як зазначає біограф Йосифа Сліпого — єпископ Іван Хома, — митрополит Андрей, бачачи природні обдарування Йосипа, посилає його на навчання до Інсбрука, в Австрію, та в богословську колегію «Канізіянум».

18 лютого

Софі́я Фе́дорівна Ру́сова (уроджена Ліндфорс; 18 лютого 1856, Олешня, Чернігівська губернія — 5 лютого 1940, Прага) — український педагог, прозаїк, літературознавець і громадська діячка, одна з піонерок українського жіночого руху. Дівоче прізвище — Ліндфорс. Дружина Олександра Русова. Мати Юрія та Михайла Русових.

Народилася у французько-шведській родині. З 9 років мешкала в Києві, де закінчила Фундуклеївську гімназію і увійшла в українське патріотичне середовище Лисенків-Старицьких.

Від 1871 року, разом із сестрою Марією, вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих.

1874–1876 — у Санкт-Петербурзі була членом українського земляцтва. Допомагала чоловікові в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі 1876 року.

Згодом на хуторі поблизу Борзни працювала повитухою й вела культурно-освітянську роботу. Від 1879 року вчителювала в Олешні.

Ув'язнена 1881 року за зв'язки з російськими революційними колами і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. Часто переслідувана, змінювала місце перебування, проте всюди включалася у громадську роботу (в «Київський Громаді», «Одеській Українській Громаді», «Харківському Обществі Грамотности», була головою «Національного Комітету Учителів» та ін.), влаштовувала прилюдні народні читання, організувала таємні школи. У 1879—1883 разом з чоловіком мешкала і працювала в Одесі. В Одесі складала каталоги української літератури. Була ув'язнена в одеській в'язниці.

Від 1909 року викладач і професор на Вищих жіночих курсах А. В. Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.

Співзасновниця і співробітниця педагогічного журналу «Світло» (1910–1914). У січні 1913 в Петербурзі на першому всеросійському жіночому з'їзді виступила на захист навчання українською мовою і поставила питання про навчання рідною мовою.

1917 — член Української Центральної Ради, голова Всеукраїнської учительської спілки. У міністерстві освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників і в укладанні плану й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати національний характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (Трудова школа). У жовтні 1919 в Кам'янці-Подільському засновано громадсько-політичну організацію — «Союз українок» на чолі з С. Русовою.